Ключі, прапор і цукерниця: що маріупольці зберегли як пам'ять про дім

Коли люди залишали рідні міста на Донеччині, вони часто не знали, що їдуть надовго. Хтось збирав речі нашвидкуруч, а хтось узагалі вирушав на кілька днів. Проте згодом випадкові, на перший погляд, предмети набули для них особливого значення.

Один із мешканців Маріуполя розповів, що його батько, виходячи з оточеного міста, взяв із собою лише випуск газети «Приазовский рабочий» за 24 лютого 2022 року — день початку повномасштабного вторгнення. Це стало свідченням останнього дня мирного життя. Згодом чоловік передав газету до музею, аби вона стала частиною історії міста.

Інша жінка зберігає ключі від квартири, яку залишила в окупованому місті. Для неї вони — символ очікування повернення. «Вони нагадують мені про те, що в мене є дім. Так, зараз він на окупованій території, але від цього не перестає бути домом», — каже вона, додаючи, що усвідомлює: ці ключі, найімовірніше, вже ніколи не відчинять знайомі двері.

Чоловік, який виїжджав із Донецька, зізнається: він не брав із собою майже нічого, бо не планував лишати місто назавжди. Лише пізніше, вже в Києві, йому передали кілька речей, серед яких несподівано опинилася скляна цукерниця із зображенням Маленького Принца — подарунок від близької подруги. Вона дивом не розбилася в дорозі. Для нього ця тендітна річ стала метафорою пам'яті про рідне місто.

Ще одна жінка зберегла український прапор, куплений до Євро-2012. Він побував на донецьких проукраїнських мітингах, разом із нею переїхав до Маріуполя, де його ховали від окупантів у холодильнику, а 2022 року — до Львова. «Колись це був просто прапор, куплений до футбольного чемпіонату, а тепер для мене він став символом дому, українського Донецька, двох вимушених переїздів», — ділиться вона.

Інша переселенка вивезла з дому прапор, придбаний у 2014 році, ключі від квартири, дитячі щоденники та фотоальбом. Вона пояснює, що кожна з цих речей — частина її ідентичності та пам'ять про людей і моменти, які вже не можна відтворити.

Ці невеликі набори речей із часом стають особистими архівами. У них немає музейної системи: поряд можуть лежати документи, прапор, фотографії та непрактична дрібничка. Але кожна річ нагадує про життя до війни. Поки вони зберігаються, зберігається й зв'язок із містами, які нині під окупацією.