Чи є в України спільне горе: роздуми про травму, яка об'єднує не всіх

У британських фільмах і серіалах, за спостереженням авторки, постійно присутній суспільний ПТСР — здебільшого від Першої світової війни. Це видно від Агати Крісті до Гаррі Поттера, не кажучи вже про «Абатство Даунтон». Раніше вона дивувалася, чому британці досі переживають саме ту війну, а не Другу світову, доки їй не пояснили масштаб втрат.

В американських стрічках наскрізною лінією проходить 11 вересня: або спогад, або загиблий родич, або весь сюжет із петлями часу й мандрами навколо веж-«близнюків». Ізраїльтян читати складно, бо 7 жовтня в них прорізане кривавою раною серця — це шок, біль і загиблі діти.

Далі авторка міркує про суспільний шок і травму України. Голодомор, за її словами, пережили схід, південь, центр і північ, тоді як захід усе розуміє, але цього не пережив. Про героїчний спротив УПА та розправу над цією армією вона зауважує, що влада добре постаралася, аби більша частина України майже не знала цієї сторінки історії, і громадяни дізнаються про неї лише нещодавно. Майдан і Небесна сотня, на її думку, теж не стали спільним горем для всієї країни — причетні мають цей біль, але це далеко не вся Україна. Початок війни був реальним початком лише для жменьки людей, а більшість жила своїм життям.

Повномасштабне вторгнення стало шоком, але, за спостереженням авторки, теж не для всіх. Вона наголошує: жах маріупольців і жителів Ужгорода порівняти неможливо, як і досвід сумчан та жителів Черкас. Тож де та червона лінія трагедії, яка об'єднує людей, де те горе, одне на всіх?

Відповідь авторки — роз'єднання України. Саме воно, на її переконання, гнітить країну, хоча й не вибухнуло так гостро, як навіть ті дві вежі. Навіть коли одні кричать, що Донбас годував усю Україну, а інші — що вони найгероїчніші та найправильніші українці, ПТСР від цього не стає таким помітним.

Текст опубліковано з особистого дозволу автора.