«На сто років вперед страшно буде крок ступити»: історія чоловіка з окупованого села на півдні
Житель приазовського села, який виїхав з окупації, розповів, як росіяни знищили його сад, школу та змусили сім’ю тікати. Він порівнює життя в селі з 1930-ми роками.
Українець, який виїхав з окупованого села в Мелітопольському районі, поділився своєю історією. Він розповів, що російські військові перетворили його рідний сад на військовий об’єкт.
«У мене там ще 50 соток городу, собаки, сад. Вийдеш уранці — свобода: пташки співають, дихати можна. Хату ми з батьком будували, черешні садили. Батько помер потім. На його похорон я вже не зміг приїхати. А сад… Там таке порили, такі глибоченні рови, окопи, оті зуби дракона понаставляли, мін понакидали кругом, на сто років вперед страшно буде крок із дороги ступити», — згадує чоловік.
За його словами, російські війська з’явилися в селі транзитом у перші дні війни, а потім на кілька місяців настало затишшя. Місцеві прихильники «руського міра» розвішували радянські прапори, але справжні зміни почалися пізніше.
Коли окупанти встановили свою владу, у селі закрили магазини, школу та фельдшерсько-акушерський пункт. «У нас гарне було село: дорога, магазин, школа, ФАП, будинки добротні. От як вони прийшли, так ми одразу наче кудись у 90-ті провалилися», — каже він.
Окупаційна влада намагалася змусити місцевих отримувати російські паспорти та віддавати дітей до російських шкіл. У відповідь на відмову до родини чоловіка вночі прийшли озброєні солдати. «Ходили взуті по кімнатах, наче хазяї, автоматами розмахували. Діти дуже злякалися. Та й ми теж зрозуміли, що життя там уже не буде нам, тоді зібралися й поїхали», — розповідає він.
Родина прожила в окупації рік, сподіваючись на звільнення. Але коли зрозуміли, що чекати далі неможливо, виїхали через Псков, Латвію до Польщі. Там їх прийняли добре, але додому хочеться дуже.
«Мати в Телеграмі тільки про погоду писати може. Бо там же тільки що — і її одразу заберуть. А так ті з односельців, хто виїжджав пізніше, кажуть, що живуть, як у 1930-х роках: одні доноси пишуть, інші пресують, з обшуками вночі можуть приїхати», — додає чоловік.
На прощання він зауважив: «Оце тільки років зо двадцять і пожили ми як люди». Чоловік працює моряком-механіком на вантажному судні й зараз не може повернутися додому.