Брати Мозгові з «Азову»: шлях від Маріуполя до полону і повернення на службу

Юрій Мозговий (позивний «Жданов») зараз виконує обов'язки командира роти 12-ї бригади «Азов», а його брат Олексій (позивний «Дос») — інструктор батальйону вишколу особового складу 1-го корпусу НГУ «Азов». Вони розповіли свою історію: від першого рішення піти на службу до повернення з російського полону.

Юрій долучився до війська наприкінці 2014 року, був очевидцем подій у Маріуполі, а вже в січні 2015-го поїхав до Києва на завод «Атек», де приєднався до тодішнього батальйону «Азов». Служив у полку до 2017 року, брав участь у Широкинській кампанії, потім звільнився. З початком повномасштабної війни брати повернулися до війська.

Олексій зізнається, що спершу хотів піти за братом, бо той був йому як батько, але Юрій порадив залишитися з матір'ю. У 2018 році Олексій пішов служити в ДШВ, відслужив три роки контракту до 2020-го, а з початком великої війни разом із братом вирушив до Маріуполя.

«Я не шкодую. Служба в армії насамперед дає розуміння, як працювати в колективі, що таке колектив, і що люди не ідеальні», — каже Юрій. За його словами, досвід допоміг під час Маріупольської кампанії: на їхній ділянці втрат майже не було.

За день до вторгнення Юрій вивіз речі, дружину й брата до Запорізької області, але вже наступного ранку разом з Олексієм вирішив повертатися до рідного міста. На блокпості їх затримала обласна поліція, прийнявши за ДРГ, але завдяки попередній службі Юрія впізнали й відпустили. За кілька годин вони вже були в Маріуполі.

У боях Юрій опинився приблизно за тиждень — разом із групою знищив перший БТР із дев'ятого поверху. «Тут спрацювали не стільки винахідливість, скільки розуміння ситуації й дисципліна», — пояснює він. Згодом оборона трималася вздовж Азовстальської вулиці, поки було де триматися.

Про російських військових Юрій говорить стримано: «Це ворог. Але їх не можна недооцінювати». За його словами, з часом він утратив спроможність на когось злитися — залишилася лише задача, яку треба виконувати.

Після виходу з «Азовсталі» брати потрапили в полон. Юрій пригадує, що до останнього не допускав думки про погане: «Це була сліпа віра, яка давала спроможність робити далі й не опускати руки». Олексій додає, що вже просто чекав повернення додому.

В Оленівці вони пробули трохи більше місяця, потім їх забрали на «слідчі дії». Олексій розповідає, що спочатку вони не хотіли підписувати документи, але після катувань на очах один одного почали підписувати те, що від них вимагали. «У них є певний фетиш — заставити тебе ніби зізнатися», — каже він.

Триматися в полоні, за словами Юрія, допомагала надія на повернення додому. Він налаштовувався на десять років, тож очікування не тиснуло так сильно. Читав книжки, здебільшого російську літературу, інколи траплявся Новий Заповіт чи історичний роман.

Про обмін Олексій здогадався зранку, коли всіх українців почали збирати: «беруть усіх українців, скільки тільки зможуть, дозволяють забрати лише особисті речі й перестають бити». Остаточно повірили, побачивши літаки. Юрій почув своє прізвище на перекличці двічі й зрозумів, що брат теж є серед обміняних. Зустрілися вже на українській землі.

Попри право звільнитися, обоє повернулися до «Азову». «Не уявляю, як під час війни можна не служити», — каже Олексій. Зараз він старший інструктор із тактичної підготовки: навчає рекрутів переміщенням, реагуванню на контакти, комунікації, бою в окопах і в місті. Юрій повернувся на ударні безпілотники — крила-камікадзе, де, за його словами, значно більше простору для творчого розвитку.

Олексій зауважує, що суспільство поза військом має більше уваги приділяти тому, що відбувається, і допомагати армії, якщо вже не хоче служити. «Якщо хочеш називати себе українцем, то зроби щось, щоб називати себе українцем», — підсумовує він. Юрій наголошує на важливості єдності суспільства і бажає наснаги та більше співчуття одне до одного.