«Я зрозуміла, що це він»: історія Ніни Гілічук, яка знайшла брата після полону

Микола Андреюк народився 1984 року. У 2014-му він добровольцем пішов на фронт, а після початку повномасштабного вторгнення служив гранатометником десантно-штурмової роти морської піхоти. За словами його сестри Ніни, 4 квітня 2022 року в Маріуполі Микола потрапив у полон.

Ще наприкінці 2021 року Микола попереджав рідних про можливість великої війни та радив виїхати. «Ще в грудні 2021 року він мені писав, дзвонив і говорив, що буде повномасштабна війна, щоб ми з чоловіком збирали речі й виїжджали. Але ми тоді про це навіть не думали», — розповіла Ніна. У березні 2022 року брат ще виходив на зв'язок, переважно писав повідомлення. За словами жінки, він розповідав, що ситуація погіршується, а підрозділ опинився в оточенні: «Він уже писав повідомлення, що в них біда, що їх там у кільце взяли, що їм уже дуже тяжко».

Згодом зв'язок обірвався. У травні Ніна побачила брата на фотографіях полонених, а пізніше дізналася, що його доправили до колонії в Оленівці. Жінка об'єдналася з родинами інших полонених, вони обмінювалися інформацією та шукали звільнених військових, які могли щось знати про їхніх близьких. У травні 2023 року один зі звільнених розповів Ніні, що приблизно за місяць до вибуху в Оленівці Миколу звідти вивезли. Спочатку він назвав Таганрог, однак пізніше, після розмови з іншим колишнім полоненим, Ніна почала сумніватися, куди саме перевезли брата.

Інформацію про стан Миколи Ніна отримала від військового Сергія, який перебував із ним в одній камері. Після звільнення він сам зв'язався з нею. «Він першим зв'язався зі мною і сказав: "А Микола вдома?". А я йому кажу: "Ні". Він каже: "Значить, він ще досі там"», — пригадує Ніна. За її словами, на той момент стан брата був тяжким, інші полонені переносили його на руках до місця, яке називали госпіталем. «Я так скажу: госпіталь, але то катівня була так само. Його хлопці віднесли вже на руках у ту катівню. І він думав, що буде обмін і його обміняють, тому що він дуже тяжкий був», — розповіла жінка. Сергій також розповів їй про катування Миколи.

Тривалий час Ніна не знала, що сталося з братом після вивезення з Оленівки. У березні 2024 року вона зайшла на ресурс МВС із даними про невпізнані тіла і побачила інформацію, яка, за її словами, стосувалася брата. Було зазначено, що тіло доставили в Україну ще в грудні 2023 року. Після цього Ніна зв'язалася зі слідчою, яка займалася справами військовополонених, і через неї вийшла на іншу слідчу, яка працювала зі справою невпізнаного тіла. 4 квітня Ніна разом із чоловіком, сином та військовим, який перебував із Миколою в одній камері, приїхала до Києва. У морзі вона впізнала брата.

«Коли я глянула перший раз, то зрозуміла, що це він. Але він був удвічі худішим. Він не схуд — він сухий був. Були ребра, кістки і шкіра», — згадує Ніна. За її словами, тіло мало синьо-фіолетовий колір та ознаки розкладання, а причину смерті в документах не встановили. Окремо Ніна стверджує, що разом із тілом брата було ще одне серце: «Мого брата привезли з двома сердечками. Чуже серце йому вкинули».

Ще у 2022 році, коли родина не знала, де перебуває Микола, його мати здала зразок ДНК, а правоохоронці відкрили кримінальне провадження. Проте, за словами Ніни, від грудня 2023 року до березня наступного року рідні не знали, що тіло вже перебуває в Україні. Після впізнання 4 квітня родина також не змогла одразу забрати Миколу для поховання. Ніна чекала на завершення експертиз та неодноразово зверталася до слідчої. «Уже в липні я говорю: ну скільки можна експертиз, я забиратиму. Вона ще одну експертизу призначила, і ми вже з адвокатом намагалися його забрати», — розповіла жінка. За її словами, у Києві тіло перебувало до листопада — ще близько семи місяців після впізнання. Ніна стверджує, що за цей час стан значно погіршився: коли тіло доправили до Кривого Рогу, від нього залишилися переважно кісткові рештки. Миколу поховали у рідному місті.

Після пережитого Ніна радить родинам зниклих безвісти не обмежуватися очікуванням офіційних повідомлень, а самостійно шукати інформацію, звертатися до установ та спілкуватися зі звільненими з полону. «Не сидіть, не чекайте, коли вам зателефонують. Треба шукати, треба дзвонити, треба писати. Треба звертатися до всіх», — говорить вона. Нині родина знову шукає близьку людину: близько півтора року тому безвісти зник її племінник Олександр Андреюк. Інформації про те, де він перебуває, родина досі не має.