«Люди, які там не були, ніколи нас не зрозуміють»: історія азовця Сергія Бенци, який провів 4 роки в російському полоні

Сергій Бенца служить у 12-й бригаді «Азов». Він був серед тих, хто тримав Маріуполь і «Азовсталь», а 18 травня 2022 року разом із побратимами вийшов із заводу в полон. Далі були два з половиною місяці в Оленівці, потім Горлівка, а згодом — російські СІЗО, зокрема Орське СІЗО №2 в Оренбурзькій області та Кіровська зона. Загалом — чотири роки неволі.

Про перші дні після повернення Сергій згадує охоче. Телефони в автобусі вже були з Чернігова, і гімн України у виконанні «Тіні Сонця» він почув по-новому. У полоні ж, каже, доводилося співати російський гімн по кілька разів на день. Своїм способом зберегти себе він обрав щоденний ритуал: подумки читав декалог українського націоналіста, гімн України та молитву націоналіста. «Якби хтось це почув, знайшли б, забили б, бо це табу», — каже він.

Останні шістнадцять місяців у Росії минули майже без новин. У Орському СІЗО, за його словами, була повна ізоляція: щось дізнавалися з листів, щось переказували ті, хто приїжджав з обміну. Про Україну почали розповідати лише на Кіровській зоні, куди у 2024 році заїжджали «свіжіші» люди. Окремо Сергій згадує, як одного разу почув у камері, нібито всіх маріупольців і азовстальців уже обміняли. Це, за його словами, посіяло сумніви.

Оповідаючи про перебування в полоні, Бенца описує щоденні перевірки, «зірку», удари за найменшу провину і постійне психологічне тиснення. Розповідає про спецназ із Ростова, який заїхав на Горлівку 26 листопада 2023 року, про заборону української мови при спілкуванні з адміністрацією та про те, що рідною мовою говорив лише з побратимами і пошепки. За його словами, українську там сприймали як щось неприпустиме.

Згадує він і про спробу «зшити справу»: слідчі ФСБ, за його словами, намагалися інкримінувати йому розстріл цивільних у Маріуполі. «Я не засуджений», — наголошує Сергій. За його словами, тиснення поєднувалося з пропозиціями визнати вигадану провину в обмін на шанс на обмін.

Окремо Бенца говорить про здоров'я. Після повернення він переніс уже дві операції, попереду третя. За чотири роки впав зір, даються взнаки контузії. Спить він зараз у середньому п'ять-шість годин, хоча спочатку було три-чотири. Сни про зону і штурми не полишають, часто приходять побратими, яких уже немає.

Найбільше, каже, змінилися цінності. «Люди, які там не були, ніколи нас не зрозуміють», — підсумовує він. Радість тепер приносять сім'я, дитина і просте відчуття спокою. За його словами, щастя — не в грошах, а в тому, що ти живий, дихаєш і бачиш небо.

Говорячи про мобілізацію, Сергій зауважує, що методи ТЦК йому не подобаються, але орган виконує потрібну роботу. На його думку, армії потрібна контрактна основа та вмотивовані люди.