«Таганрог став пеклом»: історія азовця, який вижив у полоні

Оборонець Маріуполя Дмитро Канупєр поділився спогадами про оборону міста та жахіття російського полону. Його розповідь — це свідчення незламності духу та взаємодопомоги навіть у найважчі моменти.

Під час оборони Маріуполя навесні 2022 року місцеві жителі та військові підтримували одне одного, ділячись продуктами. Але постійні втрати призводили до того, що деякі цивільні втрачали волю до життя. Дмитро згадує випадок, коли чоловік, який втратив усю родину, відмовився ховатися від обстрілів, сказавши: «Мені вже немає сенсу жити, усі мої рідні померли». Багато людей просто стояли на вулицях під час обстрілів, не намагаючись вберегтися.

«Згодом місцеві люди були настільки змучені активними бойовими діями в місті, що перестали зважати на власну безпеку. Вони, як і я, змирилися з тим, що з ними може статися. Але я тоді усвідомлював, що мені не можна вмирати, бо потрібен хлопцям, щоб допомагати. Бо кожен боєць на той момент – це була важлива ланка в обороні Маріуполя», — розповідає Дмитро.

Після потрапляння в полон азовців привезли до Таганрозького СІЗО. Їх утримували в нелюдських умовах: руки стягнуті, очі зав’язані, супроводжували побиття й електрошокери. Під час так званого «коридору смерті» Дмитро зазнав сотень ударів, кілька разів втрачав свідомість. На руках залишилися шрами від стяжок.

«З колонок лунали “Катюша”, “Маруся”, Гімн росії. Ми не розуміли, куди нас привезли і що відбувається», — згадує військовий. Його змусили вистрибувати з машини з висоти півтора метра головою об асфальт, після чого він знепритомнів. Катування продовжилися в камері.

Перший місяць у Таганрозі полонені називали «Голодомором». Їм давали лише кілька ложок каші без солі й масла, 200 мл води з рештками картоплі, а на вечерю — 1–2 картоплини в мундирі та шматок риби. Основним джерелом калорій був хліб.

Дмитра також примушували зніматися в пропагандистському фільмі для російського телебачення. За дверима стояли спецназівці ФСБ, які били, якщо їм не подобалося, що він говорить.

«Чому я так спокійно говорю і чи мене не хвилює усе, що зі мною сталося? Я кажу, що це гіркий досвід, але я пережив цей період і маю жити далі. Знаєте, усі ті навички, які ми свого часу здобули в “Азові”, підготовка, яку ми отримали, як воїни – все це загартувало кожного з нас як особистість, допомогло вистояти в Маріуполі і потім витримати те, що було в полоні», — підсумовує Дмитро.