«Я зрозуміла, що це він»: історія Ніни Гілічук, яка розшукала тіло брата-маріупольця

Микола Андреюк народився 1984 року. Ще 2014-го він пішов на фронт добровольцем, а після початку повномасштабного вторгнення служив гранатометником десантно-штурмової роти морської піхоти. За словами його сестри Ніни, 4 квітня 2022 року в Маріуполі він потрапив у полон.

Ніна пригадує, що брат заздалегідь попереджав рідних про велику війну. «Ще в грудні 2021 року він мені писав, дзвонив і говорив, що буде повномасштабна війна, щоб ми з чоловіком збирали речі й виїжджали. Але ми тоді про це навіть не думали», — розповіла вона. У березні 2022-го Микола ще виходив на зв'язок, переважно повідомленнями, бо зі зв'язком були проблеми. За словами сестри, він писав, що ситуація погіршується, а підрозділ опинився в оточенні: «Він уже писав повідомлення, що в них біда, що їх там у кільце взяли, що їм уже дуже тяжко».

Невдовзі зв'язок обірвався. У травні Ніна побачила брата на фотографіях українських військових, які потрапили в полон, а згодом дізналася, що його доправили до колонії в Оленівці. Жінка об'єдналася з родинами інших полонених: вони обмінювалися інформацією та розшукували військових, яких повертали в Україну і які могли щось знати про їхніх близьких.

У травні 2023 року один зі звільнених із полону розповів Ніні, що приблизно за місяць до вибуху в Оленівській колонії Миколу звідти вивезли. Спочатку чоловік назвав Таганрог, але після розмови з іншим колишнім полоненим жінка почала сумніватися, куди саме перевезли брата.

Про стан Миколи Ніна дізналася від військового Сергія, який перебував із ним в одній камері й після звільнення сам зв'язався з нею. «Він першим зв'язався зі мною і сказав: "А Микола вдома?". А я йому кажу: "Ні". Він каже: "Значить, він ще досі там"», — пригадує жінка. За її словами, на той момент стан брата був тяжким, і інші полонені переносили його на руках до місця, яке називали госпіталем. «Я так скажу: госпіталь, але то катівня була так само. Його хлопці віднесли вже на руках у ту катівню. І він думав, що буде обмін і його обміняють, тому що він дуже тяжкий був», — розповіла Ніна. За її словами, Сергій також розповідав їй про катування Миколи, і почуте пізніше збіглося з тим, що вона побачила в морзі.

Тривалий час жінка не знала, що сталося з братом після вивезення з Оленівки, і продовжувала шукати інформацію самостійно. У березні 2024 року вона зайшла на ресурс МВС із даними про невпізнані тіла й побачила інформацію, яка, за її словами, стосувалася брата: було зазначено, що тіло доставили в Україну ще в грудні 2023 року. Після цього Ніна зв'язалася зі слідчою, яка займалася справами військовополонених, а через неї вийшла на іншу слідчу, яка працювала зі справою невпізнаного тіла. 4 квітня Ніна разом із чоловіком, сином та військовим, який перебував із Миколою в одній камері, приїхала до Києва й у морзі впізнала брата.

«Коли я глянула перший раз, то зрозуміла, що це він. Але він був удвічі худішим. Він не схуд — він сухий був. Були ребра, кістки і шкіра», — згадує Ніна. За її словами, тіло мало синьо-фіолетовий колір та ознаки розкладання, а в документах, які вона бачила після впізнання, причину смерті не встановили. Окремо жінка стверджує, що разом із тілом брата було ще одне серце: «Мого брата привезли з двома сердечками. Чуже серце йому вкинули».

Ще 2022 року, коли родина не знала, де перебуває Микола, його мати здала зразок ДНК, а правоохоронці відкрили кримінальне провадження. Проте, за словами Ніни, від грудня 2023 року до березня наступного року рідні не знали, що тіло вже перебуває в Україні. Після впізнання 4 квітня родина не змогла одразу забрати Миколу для поховання: жінка чекала на завершення експертиз і неодноразово зверталася до слідчої. «Уже в липні я говорю: ну скільки можна експертиз, я забиратиму. Вона ще одну експертизу призначила, і ми вже з адвокатом намагалися його забрати», — розповіла вона. За її словами, у Києві тіло перебувало до листопада — ще близько семи місяців після впізнання, і за цей час його стан значно погіршився. Коли тіло доправили до Кривого Рогу, каже жінка, від нього залишилися переважно кісткові рештки. Миколу поховали в рідному місті.

Після пережитого Ніна радить родинам зниклих безвісти не обмежуватися очікуванням офіційних повідомлень, а самостійно шукати інформацію, звертатися до установ та спілкуватися зі звільненими з полону: «Не сидіть, не чекайте, коли вам зателефонують. Треба шукати, треба дзвонити, треба писати. Треба звертатися до всіх». Нині родина знову шукає близьку людину: близько півтора року тому безвісти зник її племінник Олександр Андреюк, і інформації про те, де він перебуває, у рідних досі немає.