«Тільки через записку дізналися, де вона». Історія маріупольської журналістки Наталії Харакоз

Наталія Георгіївна Харакоз народилася й усе життя прожила в Маріуполі. Вона була журналісткою, письменницею, громадською діячкою, авторкою понад десяти книжок. Її твори перекладали румейською мовою — однією з мов надазовських греків, адже вона мала грецьке коріння.

Жінка тричі бачила війну. У 1943-му, коли завершилися бої Другої світової, їй було 8 років. У 2014-му пережила окупацію міста. А повномасштабне вторгнення її серце не витримало.

Вона не мала власних дітей, але виростила дітей сестри. Онучка Ганна Прокопенко згадує, що бабуся завжди підтримувала молодь без нотацій: «Я не розумію, нащо воно тобі, але добре, я тебе підтримую. Тобі видніше».

Наталія Харакоз за освітою була інженеркою, закінчила Ждановський металургійний інститут. У журналістику прийшла після 30 років: з 1967-го працювала літературною співробітницею газети «Приазовський робітник». Вела літературну сторінку, писала нариси про людей.

Колега Ольга Кеменчеджи, яка працювала з нею в редакції, розповідає, що Наталія Георгіївна була наставницею, яка вміла слухати й підтримувати. «Вона мала неймовірно багатий досвід в літературі та написанні статей. Для мене її поради були дуже цінними», — каже Ольга.

У березні 2022-го Наталія Харакоз переховувалася в підвалі сусіднього будинку разом із сусідами. Її дім на проспекті Металургів згорів 17 березня. Рідні пропонували їй перебратися до них, але жінка не хотіла залишати рідну домівку.

Остання розмова з онучкою відбулася 2 березня. Ганна вже була в Бердянську. «Бабуся мене заспокоювала, казала: „Збери речі, тривожну валізку. Все буде добре“», — згадує вона. Після цього зв’язок зник.

Наталія Харакоз померла 29 березня 2022 року. Спочатку її поховали в братській могилі біля будинку. Пізніше окупанти перепоховали людей на Старокримському цвинтарі. Родина знайшла місце поховання лише завдяки записці з іменем, яку сусідка поклала в кишеню померлої перед першим похованням.

«Тільки через цю записку знали», — каже Ганна Прокопенко.

Сьогодні онучка перечитує новели бабусі про море та рідні вулиці. Каже, що родинні історії додають сил: «Там таке страшне відбувалося, але вони впоралися, отже й мені не можна розкисати».