«Я зрозуміла, що це він»: історія жінки, яка два роки шукала брата, полоненого в Маріуполі

Микола Андреюк народився 1984 року. У 2014-му він пішов добровольцем на фронт, а після початку повномасштабного вторгнення служив гранатометником десантно-штурмової роти морської піхоти. За словами сестри, 4 квітня 2022 року в Маріуполі він потрапив у полон.

Ще наприкінці 2021 року Микола попереджав рідних про можливість великої війни та радив їм виїхати. «Ще в грудні 2021 року він мені писав, дзвонив і говорив, що буде повномасштабна війна, щоб ми з чоловіком збирали речі й виїжджали. Але ми тоді про це навіть не думали», — розповіла Ніна.

У березні 2022 року брат ще виходив на зв'язок, переважно писав повідомлення. За словами Ніни, він розповідав, що ситуація погіршується, а підрозділ опинився в оточенні. «Він уже писав повідомлення, що в них біда, що їх там у кільце взяли, що їм уже дуже тяжко», — згадує жінка.

Згодом зв'язок обірвався. У травні Ніна побачила брата на фотографіях українських військових, які потрапили в полон, а пізніше дізналася, що його доправили до колонії в Оленівці. Жінка об'єдналася з родинами інших полонених: вони обмінювалися інформацією та шукали звільнених військових, які могли щось знати про їхніх близьких.

У травні 2023 року один зі звільнених із полону розповів Ніні, що приблизно за місяць до вибуху в колонії в Оленівці Миколу звідти вивезли. Спочатку він назвав Таганрог, однак пізніше, після розмови з іншим колишнім полоненим, Ніна почала сумніватися, куди саме перевезли брата.

Інформацію про стан Миколи Ніна отримала від військового Сергія, який перебував із ним в одній камері та після звільнення сам зв'язався з нею. «Він першим зв'язався зі мною і сказав: "А Микола вдома?". А я йому кажу: "Ні". Він каже: "Значить, він ще досі там"», — пригадує Ніна. За її словами, на той момент стан брата був тяжким, і інші полонені переносили його на руках до місця, яке називали госпіталем. «Я так скажу: госпіталь, але то катівня була так само. Його хлопці віднесли вже на руках у ту катівню. І він думав, що буде обмін і його обміняють, тому що він дуже тяжкий був», — розповіла жінка. Сергій також розповів їй про катування Миколи, і те, що вона почула, пізніше збіглося з побаченим у морзі.

Тривалий час Ніна не знала, що сталося з братом після вивезення з Оленівки, і продовжувала шукати інформацію самостійно. У березні 2024 року вона зайшла на ресурс МВС із даними про невпізнані тіла і побачила інформацію, яка, за її словами, стосувалася брата: тіло доставили в Україну ще в грудні 2023 року. Після цього жінка зв'язалася зі слідчою, яка займалася справами військовополонених, а через неї вийшла на іншу слідчу, яка працювала зі справою невпізнаного тіла.

4 квітня Ніна разом із чоловіком, сином та військовим, який перебував із Миколою в одній камері, приїхала до Києва. У морзі вона впізнала брата. «Коли я глянула перший раз, то зрозуміла, що це він. Але він був удвічі худішим. Він не схуд — він сухий був. Були ребра, кістки і шкіра», — згадує Ніна. За її словами, тіло мало синьо-фіолетовий колір та ознаки розкладання, а в документах після впізнання причину смерті не встановили. Окремо Ніна стверджує, що разом із тілом брата було ще одне серце: «Мого брата привезли з двома сердечками. Чуже серце йому вкинули».

Ще у 2022 році, коли родина не знала, де перебуває Микола, його мати здала зразок ДНК, а правоохоронці відкрили кримінальне провадження. Проте, за словами Ніни, від грудня 2023 року до березня наступного року рідні не знали, що тіло вже перебуває в Україні.

Після впізнання родина не змогла одразу забрати Миколу для поховання: Ніна чекала на завершення експертиз і неодноразово зверталася до слідчої. «Уже в липні я говорю: ну скільки можна експертиз, я забиратиму. Вона ще одну експертизу призначила, і ми вже з адвокатом намагалися його забрати», — розповіла жінка. За її словами, у Києві тіло перебувало до листопада — ще близько семи місяців після впізнання. Коли тіло доправили до Кривого Рогу, каже жінка, від нього залишилися переважно кісткові рештки. Миколу поховали у рідному місті.

Після пережитого Ніна радить родинам зниклих безвісти не обмежуватися очікуванням офіційних повідомлень, а самостійно шукати інформацію, звертатися до установ та спілкуватися зі звільненими з полону. «Не сидіть, не чекайте, коли вам зателефонують. Треба шукати, треба дзвонити, треба писати. Треба звертатися до всіх», — говорить вона.

Нині родина знову шукає близьку людину. За словами Ніни, близько півтора року тому безвісти зник її племінник Олександр Андреюк. Інформації про те, де він перебуває, родина досі не має.